Як вивчають літературу там: досвід Німеччини

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо – з того пуття немає

Ґете «Фауст»



«Найкоротший для письменника шлях від любові до ненависті – шкільна програма», – ось що ми виносимо після 10 років найвишуканіших шкільних тортур. А ще – слова «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!». В одному інтерв’ю ізраїльський прозаїк Етгар Керет сказав, що відчуває певне занепокоєння через те, що його твори було включено у дитячу шкільну програму. Адже він може стати менш популярним серед дорослих, бо вони пам’ятатимуть про власні травми. Те саме відбувається з нашими письменниками: список літератури перетворюється на суцільну дитячу травму, і таке випробування можуть пройти лише найстійкіші – наприклад, Іван Котляревський, Леся Українка чи Михайло Коцюбинський. Найбільше страждають автори, іменем яких названо школи, ліцеї і гімназії, адже вони приречені на постійне повернення на шкільних святах, урочистих лінійках та приурочених до чогось читаннях. Так «вічно живі» класики перетворюються на невмирущих зомбі. Однак цього можна уникнути. Як – знають у Німеччині.

Тут авторів, яких читаєш у школі, можна побачити на зустрічі у книгарні і почути по радіо, а отже література постає як процес, а не сталість, як розвиток, а не канон.




Питання літературної програми на батьківщині Ґете вирішується не централізовано державою, як у нас, а на рівні окремих федеральних земель. Це робить програму значно мобільнішою і прогресивнішою. У молодшій школі літературу вивчають разом із мовою, до того ж програму побудовано не хронологічно, як в Україні, а від простого до складнішого. Тож зазвичай починають зі зрозумілих, часто перекладних творів, наприклад, Джека Лондона або Сельми Лагерлеф. Чимало у програмі сучасних, живих авторів, як-от Ютта Ріхтер чи Корнелія Функе. Тому якщо для типового українського школяра молодших класів найвідоміший автор – це «народ», то юні німці усвідомлюють, що література не складається винятково з фольклору і не є безіменно-архаїчною. Тут авторів, яких читаєш у школі, можна побачити на зустрічі у книгарні і почути по радіо, а отже література постає як процес, а не сталість, як розвиток, а не канон.


У хрестоматіях для молодших класів наведено повністю, без скорочень оповідання та вірші, а не уривки романів. Таким чином учень німецької школи рухається від малої форми до великої і вчиться спочатку сприймати нескладно написаний художній текст, аби згодом перейти до складніших романів та навіть епопей.

…німецькі школярі обов’язково вивчають особливості різних літературних і журналістських жанрів, що не лише дозволяє їм у майбутньому читати «професійніше», а й дає основу для вибору професії.


У середній школі учні проходять 3-4 романи на рік, і, що важливо, ці книжки централізовано закуповує школа, щоби школярам не доводилося шукати їх по бібліотеках або купувати через інтернет. Звичайно, німецьку освіту годі уявити без двох стовпів німецької класики – Ґете і Шиллера, однак їм не приділяють весь дев’ятий клас, як у нас Тарасові Шевченку. Адже крім веймарців у програмі також Кафка, Гауптманн, Брехт та чимало інших авторів. Цікаво, що на кожен обов’язковий до прочитання роман німецькі школярі мають приблизно 20 (!) на вибір. У старших класах час майже цілком присвячено сучасним письменникам – Зюскінду, Кельманну, Шлінку, Ґрассу. Твори, які проходитиме клас, визначає не міністерство, а вчитель, орієнтуючись на загальний рівень учнів та їхні зацікавлення. Важливе місце посідає також теорія літератури: німецькі школярі обов’язково вивчають особливості різних літературних і журналістських жанрів, що не лише дозволяє їм у майбутньому читати «професійніше», а й дає основу для вибору професії.


Цікаво, що книжки у німецьких школах групують не за епохою, а за основним конфліктом або ідеєю. Ось чому у темі «Wissenschaft und Verantwortung» («Наука і відповідальність») поруч із готичним романом «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі є «Дивний новий світ» Олдоса Гакслі, а у розділі «Recht und Gerechtigkeit» («Право і справедливість») поруч з Біблією – «Антигона» Софокла. До речі, авторів другої половини ХХ століття у програмі більше, ніж письменників всіх інших епох разом.


Учні аналізують не цілий роман по пам’яті, а інтерпретують, використовуючи техніку close reading, заздалегідь роздані уривки тексту.


Звичні для нас шкільні твори німці починають писати аж у десятому класі, і запропоновані теми аж ніяк не нагадують запитання про «Що хотів сказати автор?». Учні аналізують не цілий роман по пам’яті, а інтерпретують, використовуючи техніку close reading, заздалегідь роздані уривки тексту. Це дозволяє уникнути списувань, а також надто ідеологізованих інтерпретацій затертих до дірок пасажів з класичних творів. Звичайно, викладачі оцінюють майстерність вибудовування інтепретаційної схеми, а не патріотизм чи досконале знання біографії письменника. І, нарешті, вишенька на торті: про «списки книжок на літо» в Німеччині не чули.